ПОЛІТИКА ТІЛА
Харківська фотографія із колекції родини Гриньових

 

Радянську політику з її моделлю «ідеального суспільства» часто уподібнюють втіленій утопії Томаззо Кампанелли з роману «Місто Сонця». Життя окремої людини Кампанелла повністю підпорядкував інтересам суспільства та держави, а владі надав усі повноваження та інструменти для контролю за приватним, особистим та навіть інтимним життям кожного громадянина. Пізньорадянська влада успішно реалізувала цю, здавалося б, утопічну ідею, і за її логікою ─ де менше тіла, там більше «духу». Формується особлива тілесна культура, нероздільно пов’язана з політикою партії: з’являються критерії оцінки, норми поведінки та способи поводження з власним тілом. Саме тоді в площині суцільного колективного тіло людини стало символом індивідуального. Тілесність, емоції, сексуальність стають проявом індивідуальності, а значить об’єктом посиленого соціального контролю, маніпуляцій і політичних репресій. Мета виправдовувала засоби у створенні ідеального суспільного конструкту тотальної рівності.

 

«Політика тіла» – це історія про виокремлення індивідуального із площини колективного крізь зображення людського тіла. Філософський термін «політики тіла», уведений Мішелем Фуко у 1970-ті роки минулого століття, окреслив особливі методи та механіку управління людьми, характерні для політичних режимів. Право на прояв тіла в радянські часи було протестом щодо панівної цензури у мистецтві і суспільстві, яку виправдовували необхідністю дотримання «чистоти помислів радянської людини». У кримінальному кодексі ще з тих пір залишилася стаття, що трактує порнографію як злочин. Проте на відміну від сьогодення, у ті часи порнографією ставало все, що було поза регламентованим зображенням «дозволеного тіла».

 

Поняття «політики тіла» Мішеля Фуко стало лейтмотивом до переосмислення наготи і права на неї в радянському суспільстві крізь практику харківської фотографії. Радянську фото-документалістику художники Харківської школи фотографії перетворили із потужного інструменту ідеологічної пропаганди в територію мистецького спротиву. Основним інструментом стала задекларована художниками «теорія удару», що покликана буквально впливати на глядача наче ударом кулака, зображаючи табуйовані системою образи і теми. Сьогодні харківська фотографія має свою впізнавану стилістику і вже майже півстоліття є впливовим та важливим художнім явищем в українському мистецтві. Проявлене художниками різних поколінь пограниччя між радянськими дозволами та заборонами на тілесність показує зміну трактування людського тіла українським суспільством в процесі мутації політичних режимів. А «Теорія удару», що стала ключовою ідеєю художньої практики фотографів групи «Время» та харківської фотографії загалом, втілилась у критичному дослідженні політичного контексту свого часу та місця людини у ньому.

 

Кураторка Галина Глеба

©2015 Галерея сучасного мистецтва JUMP

Україна, м Полтава.,
вул. Монастирська 3

Дивитися на карті

+ 38 067 50 10 600